Сьогодні в нашій країні тисячі людей чекають на єдину операцію, яка врятує їхнє життя, – трансплантацію. Чому я пишу «тисячі» замість конкретної цифри? Тільки тому, що ніхто – ні Міністерство охорони здоров’я, ні лікарі, ні громадські організації – не знають реальної цифри.
Реєстру реципієнтів, тобто тих, кому потрібна пересадка, в Україні немає. Реєстру донорів, тобто тих, хто готовий стати донором у разі смерті, – теж немає. І відповідальності теж немає...
У такій ситуації для багатьох чиновників і політиків теж проблеми немає...
То чого бояться противники закону і що насправді станеться?
Перше: трансплантація – це не щось нове для нашої країни.
Щорічно в Україні проводиться в середньому 100 трансплантацій, в Україні є лікарі-трансплантологи, які вміють і можуть рятувати життя. Щорічно сотні пацієнтів стають у чергу на лікування за кордоном, оскільки пересадка органів від нерідного донора практично не можлива в Україні.
Через відсутність нормативної бази, без цього закону, ми й надалі виводитимемо мільйони євро за кордон на лікування, тисячі людей щорічно вмиратимуть, так і не дочекавшись трансплантації, і ще тисячі людей роками будуть приречені на гемодіаліз!
За оцінками пацієнтських організацій, 5000 осіб на рік потребують трансплантації. Понад 3000 вмирають, так і не дочекавшись пересадки.
Друге: презумпція НЕЗГОДИ.
Відповідно до Директиви ЄС №2010/45/ЄС «Про стандарти якості та безпеки людських органів, призначених для трансплантації» від 2010 року, основними принципами розвитку трансплантології є принцип добровільності та безкорисливості.
У чинному законі, який працював в Україні з 1999 року, передбачена презумпція НЕЗГОДИ. У законі, який ми ухвалили, вона залишається. Це чітко прописано в статті 11, в статті 16.
Це означає, що якщо людина за життя не подала письмової згоди стати донором, то автоматично в разі смерті це вважається відмовою.
Проектом закону передбачається, що кожен повнолітній дієздатний чоловік може дати (не зобов’язаний) письмову прижиттєву згоду стати донором органів і/або анатомічних матеріалів після своєї смерті.
Ця норма повністю зводить на «ні» всі спекуляції про те, що тепер будь-якого українця можна просто «піймати» на вулиці і розібрати на органи.
І ця норма діє вже 19 років у нашій країні!
Третє: Мирні жителі, які загинули в результаті бойових дій, і військовослужбовці НЕ МОЖУТЬ бути донорами.
Закон забороняє вилучення матеріалів для трансплантації у осіб, які загинули в результаті проведення антитерористичної операції та інших бойових дій. Тобто на рівні закону прописано, що ЖОДЕН ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ, ЖОДЕН МИРНИЙ ЖИТЕЛЬ, який загинув у результаті подій на сході, не може бути донором органів.
Так само не можуть бути донорами органів померлі, особистість яких не встановлена!
І головне: зміни все ж будуть.
До 1 жовтня 2018 року має бути створена Єдина державна інформаційна система, де, нарешті, буде реєстр тих, кому необхідна трансплантація. Там же буде реєстр тих, хто готовий бути донором після смерті, й тих, хто залишив за життя категоричну відмову бути донором. Така норма прописана в ухваленому законі, і в разі небажання/побоювання з якихось причин стати донором людина може подати відмову. В цьому випадку навіть найближчі родичі не зможуть змінити його рішення.
Відразу хочу зазначити, що доступ до цієї системи будуть мати виключно транспланто-координатори. До транспланто-координаторів прописані дуже жорсткі вимоги в законі, і дуже жорстка відповідальність. До того ж, Єдина інформаційна система сама повинна буде визначати, кому з реципієнтів може підійти донорський орган, що повністю виключає зловживання у цій сфері. Це новаторство, що запроваджується цим законом. Транспланто-координатори є, наприклад, в Іспанії, Білорусі, в тих країнах, де успішно працює система, яку ми тільки починаємо розвивати.
Закон про трансплантацію – це фундамент, з якого почнеться розвиток системи, це рамки, в яких повинна розвиватися система, це шанс на життя для тисяч людей, які сьогодні фактично приречені...
