1. Головна
  2. Блоги
  3. Український інтерес. Як мюнхенська конференція стала «Давосом з безпеки»

Український інтерес. Як мюнхенська конференція стала «Давосом з безпеки»

 

У Німеччині відбулася 55-та за рахунком Мюнхенська конференція з безпеки. Чим вона запам’яталася для України? Хіба що рекордною кількістю учасників – понад 500 гостей, серед яких десятки глав держав, представників урядів і сотні міністрів. Серед них – президент України Петро Порошенко і міністр закордонних справ Павло Клімкін. Обидва запевнили світове співтовариство, що окупація Донбасу і анексія Криму залишаються на порядку денному. Як і азовська криза, і звільнення українських військовополонених.

Що ж, Захід нас «почув». Але чи може цей факт прискорити вирішення українських проблем? Майже риторичне запитання.

Мюнхенська конференція, попри свою піввікову історію, для багатьох асоціюється з так званої промовою Путіна в лютому 2007 року. Це була одна з перших відкритих заяв керівництва Росії про небажання погодитися з поточним статусом РФ як одного з аутсайдерів світової політики. Подібна «неугода» спричинила гучний резонанс. Деякі експерти навіть охрестили цю заяву початком нової холодної війни.

Тоді ми ще не розуміли, що вже за кілька років загрози «боротися з однополярним світом» переростуть у практичні кроки – привласнення Криму і війну на Донбасі.

Мюнхен-2019 – не тільки привід правильно кивати головою в рамках дискусій, а й можливість заявити Заходу про свої претензії. А у нас їх, принаймні до Росії, хоч відбавляй.

З центру – на периферію

Щоб усвідомити значення певної події, треба розуміти контекст, на тлі якого вона відбувається. У випадку з Мюнхеном – це потужна зміна геополітичної кон’юнктури в світі. З одного боку, в активній фазі перебуває протистояння супер-держав – США, Китаю і РФ (економічні й торговельні конфлікти, черговий сплеск гонки озброєнь).

З іншого, невизначеною залишається ситуація з Договором про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Перспектива скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь знову віддаляється.

Крім того, активне втручання Москви у внутрішні справи держав-конкурентів (США, Сполученого Королівства) та країн, що становлять стратегічний інтерес (Венесуели, Сербії, Греції), дестабілізує політичні системи і цілі регіони.

Свою неготовність до «гібридних» викликів безпеки показали, зокрема, ЄС та НАТО. У фокусі Брюсселя – вирішення внутрішніх проблем: страйки, біженці, Брексит, балканська криза тощо.

З урахуванням цього глобального «багажу» українське питання остаточно перемістилося з центру європейської політики на її периферію. Красномовний факт: міжнародна агресія РФ не завадила європейцям успішно реалізовувати проект «Північний потік-2», який не тільки підвищує енергозалежність ЄС від Москви, а й забезпечує колосальні доходи Кремлю, підриває енергетичну безпеку України.

Недостатньо ефективними залишаються і механізми підтримання миру та безпеки під егідою ООН, яка стала заручницею протистояння постійних членів Радбезу. Система ООН потребує оновлення відповідно до сучасних реалій. Однак поки для України це означає дуже примарні шанси на введення миротворців, та ще й на умовах Києва: відсутність у складі контингенту російських військ, розташування на кордоні, виведення російських озброєнь. При нинішній дипломатичній грі Москви миротворчі сили можуть стати способом легітимації російської присутності на сході.

Про Крим і Донбас

Загалом відповідь Заходу на ключові для України питання по Донбасу і Криму є зрозумілою: ми вам співчуваємо, санкції не скасовуємо, але ви повинні все-таки свої проблеми самі вирішувати. Мовляв, палиці в колеса вставляти не будемо, але й ношу вашу тягти не можемо.

Нагадаю, 17 лютого 2015 року міжнародна спільнота зробила досить незважений крок: ухвалила Резолюцію Ради Безпеки №2202. В результаті Мінським домовленостями надали правовий статус документа СБ ООН.

Сторонами конфлікту юридично визнали Україну і ОРДЛО, а не Україну і РФ. Документом Радбезу ООН Росія була виведена за рамки «українського конфлікту». Внаслідок нездатності української дипломатії скористатися чинним міжнародно-правовим інструментарієм нейтралізації і покарання агресора Україна залишилася один на один з Кремлем.

Цей крок визначив українську кризу як внутрішній конфлікт між Україною і ОРДЛО, де питання Криму не розглядається у рамках переговорного процесу. Таке рішення повністю задовольнило Москву. Світова спільнота визначила, що саме Мінські домовленості – шлях до миру, а їх виконання – пряме зобов’язання України, зафіксоване Радою Безпеки ООН. Яка ефективність Мінська на практиці, ми вже побачили, – нульова.

Щодо Криму, то процес його повернення буде дуже складним. На відміну від ОРДЛО, півострів анексували, і РФ безпосередньо вважає його своєю суверенною територією, спираючись на так званий «референдум». Загальна риторика Мюнхенської конференції показала, що ці позиції залишаються незмінними.

Про азовську кризу

Також досі немає єдиного чіткого бачення вирішення ще однієї проблеми України – азовської кризи.

Роками правовий режим спільного користування Азовським морем і Керченською протокою визначався за допомогою неофіційних або напівофіційних домовленостей між Києвом і Москвою без оформлення кордону та відповідно до міжнародних стандартів. Наслідок такої «братерської дружби» – агресивна політика РФ і відсутність стратегічного мислення у вітчизняних державних керівників.

РФ брутально порушує чинний Двосторонній договір про співпрацю між Росією і Україною, зневажає міжнародно-правові принципи недоторканності кордонів і мирного врегулювання суперечок.

Будемо відвертими, встановити морський кордон з РФ найближчим часом навряд чи вдасться. За таких умов доступними для України інструментами впливу на ситуацію виступають дипломатія і міжнародне правосуддя. Це означає, з одного боку, подальшу роботу заради продовження і поглиблення міжнародних санкцій проти Москви, а з іншого – активну юридичну підготовку і скерування позовів до всіх можливих міжнародних інстанцій для притягнення РФ до юридичної відповідальності. Ми вже бачили, як із цим завданням на першому етапі впорався український бізнес, захищаючи свої кримські активи. Переконаний, держава також здатна повторити успіх приватного сектора.

Повернення військовополонених

Доля українських моряків – ще один стратегічний напрям дискусій у рамках заходу.

Це питання дуже складне через гібридний політичний підтекст. РФ не визнає наших моряків військовополоненими. Їм інкримінують «незаконний перетин кордону, вчинений групою осіб за попередньою змовою, або організованою групою із застосуванням насильства чи погрозою його застосування». І це при тому, що, з точки зору міжнародного права, дії Збройних сил України є діями держави Україна як суб’єкта міжнародного права, а тому будь-які претензії повинні бути пред’явлені Україні, але аж ніяк не морякам.

Москва не мала жодного права відкривати кримінальні справи – це чергова демонстрація сили і зневаги до міжнародного правопорядку.

Зрозуміло, що надання затриманим морякам статусу військовополонених було не в інтересах Кремля, адже змусило б Москву застосувати до них норми Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року. Тепер же, вдало ізолювавши міжнародно-правові механізми, РФ нічим особливо не пов’язана і апелює до рішень своїх судів.

Отже, Мюнхенська конференція стала своєрідним «Давосом з безпеки», де чиновники в краватках розмірковують про світові тренди. Це платформа донесення ідей, але аж ніяк не місце прийняття кардинальних кроків.

Ми озвучили свою позицію. Єдине, що в цьому контексті важливо, – аби наші політичні еліти дотримувалися сказаного, захищаючи національні інтереси України, а не приторговуючи ними з передвиборчим завзяттям.

 

Поширити
Блоги
Схожі статті