1. Головна
  2. Блоги
  3. Новий Виборчий кодекс чи стара монополія на владу

Новий Виборчий кодекс чи стара монополія на владу

 

Цього тижня парламент обіцяв розглянути Виборчий кодекс у другому читанні.

Нагадаю, минув майже рік з того часу, коли парламентарі ухвалили в першому читанні проект Виборчого кодексу (№ 3112–1).

Документ, зокрема, передбачає перехід на пропорційну виборчу систему з відкритими регіональними списками на парламентських виборах.

Наразі багатостраждальна ініціатива зависла в повітрі. На порядку денному – бюджет і ще низка «суперважливих питань». Як-от зняття недоторканності з народних обранців (також ідея витає уже який місяць у стінах ВР). Не дивно, що бракує часу розглядати близько 4 тис. поправок до Виборчого кодексу. Чекаємо на кращі часи. Питання лише, коли ті часи настануть?

Процедурні пастки

Як би ми сьогодні не змінювали виборчі системи чи прохідний бар’єр, нічого кардинально в країні не зміниться. Останні 26 років застосовуємо виборчі процедури, які нам дістались ще у спадок від Радянського Союзу. Як 50 років тому голосували у кабінках за ширмою, а потім висипали на стіл і рахували папірці, так і нині продовжуємо користуватись такою ж практикою. Що там Сталін казав? «Важливо – хто як рахує!» Що ж, цього принципу у нас свято дотримуються.

Однак провідні країни світу уже давно застосовують електронне голосування та електронний підрахунок голосів, коли зранку виборці можуть ознайомитись з остаточними результатами. В Україні ж по 2-3 тижні возять мішки з бюлетенями! До тих пір, поки не змінимо процедури, яка б там система не була (із закритими чи відкритими списками), адмінресурс виграватиме.

Потрібно об’єднуватись навколо ідей, а не навколо амбіцій, інтересів чи ситуативних союзів. Правда, такий підхід не до душі нинішній владі.

Партійна диктатура

Зауважу, що проблема навіть не в самих мажоритарниках та їхніх «гречаних» методах проникнення в Раду, а в монополії на владу. Я уже раніше говорив про так звану партійну диктатуру – закон №3700.

Цим законом лідери політичних сил дозволили собі змінювати, а точніше, підміняти результати виборів!

Бо як ще назвати передбачене право на відкликання будь-якого народного депутата за рішенням з’їзду партії? І це після того, як він отримав мандат!

Ба більше, дію закону поширили на парламентські вибори 2014 року, що суперечить Конституції, адже закони не мають зворотної дії в часі.

Фактично після ухвалення закону №3700 стало неважливо, яка буде виборча система на парламентських виборах. Неважливо, хто буде лідером списку та скільки людей віддадуть голос за того чи іншого кандидата. Завдяки «партійному рабству» склад парламенту регулюватиметься в ручному режимі – в кабінетах керівників партій.

Це – порушення Конституції, у якій передбачене вільне волевиявлення громадян. Воно зводить нанівець значення самого процесу голосування та є відвертим нехтуванням думкою виборців.

Цікаво, що за цей закон голосували ті фракції, які нині так кричать, що потрібно удосконалити виборче законодавство. Чомусь не віриться, що прихильники «партійної диктатури» добровільно відмовляться від права ручного підбору «потрібних» кандидатів.

Крім того, це вже не перший подібний маневр нинішнього парламенту зі зміною результатів виборів та розширенням повноважень партій. Раніше за таким же принципом ВР ухвалила закон, яким запровадила державне фінансування політичних партій. Його дію також поширили на партії, що брали участь у виборах 2014 року.

Як бачимо, вітчизняне виборче законодавство змінюється навіть після самих виборів, що по суті робить голосування непотрібним взагалі.

Фінський досвід

Зауважу, Венеційська комісія у своєму висновку щодо закону «Про вибори народних депутатів України» вказала на те, що «з точки зору законодавчої техніки було б бажаним ввести в дію єдиний Виборчий кодекс, що включав би загальні аспекти будь-яких виборів у різних частинах одного документа або в різних текстах – особливості різних виборів».

Новий Виборчий кодекс дійсно міг би поставити крапку у всіх маніпуляціях: раз і назавжди провести кодифікацію виборчого законодавства та запровадити єдині правила проведення місцевих, парламентських та президентських виборів.

Однак у тому вигляді, в якому нам сьогодні намагаються просунути Виборчий кодекс, це завдання складно реалізувати. Є велика ймовірність, що монополія на владу збережеться.

Вирішенням проблеми може стати прийняття Виборчого кодексу, який передбачатиме принципово нову систему виборів народних депутатів України та депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад.

З одного боку, у нас є традиція мажоритарної системи. З іншого, ми прагнемо розвивати ефективну багатопартійну політичну систему. У такому випадку доцільно впровадити хоч і максимально персоналізовану, але все ж таки пропорційну виборчу модель. Однією із можливих, на мою думку, є фінська модель виборів за відкритими партійними списками і без самовисування.

Такий підхід принципово відрізняється від всього того, що пропонувалось українськими законодавцями впродовж останніх років. Зокрема тим, що передбачено відкриті списки, а не їхню імітацію. Це наукова модель, яка ґрунтується на методі бельгійського математика Д'Ондта.

Відповідний спосіб розподілу мандатів при пропорційному представництві сьогодні використовує низка країн (зокрема більшість унітарних європейських держав): Австрія, Бельгія, Бразилія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Данія, Ісландія, Фінляндія, Іспанія, Ізраїль, Естонія, Японія та ін.

В адаптованій до українських реалій моделі кількість округів на виборах відповідатиме кількості мандатів у відповідній раді.

Тобто на виборах до ВР Україна поділятиметься на 450 територіальних округів. На виборах до облради територія відповідної області поділятиметься на стільки округів, скільки є місць у такій раді. Такий підхід є абсолютно зрозумілим для українського виборця, оскільки подібним чином формувалися округи при мажоритарній системі. 

Як і в Фінляндії, виборець у кожному територіальному виборчому окрузі обиратиме партію в особі єдиного висунутого нею в цьому окрузі кандидата. Тобто голосувати будемо за конкретну особу, але підтримаємо цим і кандидата, і партію, яка його висунула. Лише таким чином можна досягти ефективного балансу між особистою відповідальністю кандидата перед виборцями та його партійними зобов’язаннями.

У кожному з округів партія – суб’єкт виборчого процесу висуватиме по одному кандидату, який по суті уособлюватиме партію в конкретному окрузі. Це, з одного боку, означатиме ретельний добір таких осіб з боку партій, а, отже, і вищу якість кандидатів, оскільки партії намагатимуться залучити до своїх лав авторитетних кандидатів. З іншого боку, це позбавить сенсу висування технічних осіб або кандидатів-клонів, забезпечить висування найбільш дієвих та активних громадян. Крім того, реальні люди будуть обережними у виборі політичних знамен, під якими вони йтимуть на вибори. Це також сприятиме конкурентній політичній боротьбі.

Крім того, за запропонованою системою для того, щоб бути обраним до парламенту не обов’язково набирати найбільшу кількість голосів по округу – прохідними можуть виявитися друге, третє і навіть четверте місця. Головне – аби партія подолала 3%-й бар’єр. Натомість навіть набрання ста відсотків голосів по округу не гарантує депутатського крісла, якщо партія бар’єр не подолала.    

Запропонована система спрямована як на стимулювання чесної політичної боротьби, посилення партійної системи, розвитку політичного плюралізму, так і на створення несприятливих умов для фіктивних партій та маніпуляцій зі встановленням результатів виборів. Це реальна антикорупційна модель, і вона роками працює у різних куточках світу.

Отож не потрібно вигадувати чергового гібридного велосипеда. Простіше й ефективніше – адаптувати найкращий світовий досвід до українських реалій. Толку більше буде.

 

Поширити
Блоги
Схожі статті